Сон - поема, Т.Г.Шевченко (1884р.)

Класики української літератури. Історія знищення України росіянами, відображена в комедії, актуальна і сьогодні Сон , Комедія (текст з інтернета) Дух истины, его же мир не может прияти, яко не видит его, ниже знает его. Иоанна глава 14, стих 17 У всякого своя доля І свій шлях широкий:... .............. ...От я повертаюсь — Аж кінь летить, копитами Скелю розбиває! А на коні сидить охляп, У свит — не свиті, І без шапки. Якимсь листом Голова повита. Кінь басує, от-от річку, От… от… перескочить. А він руку простягає, Мов світ увесь хоче Загарбати. Хто ж це такий- От собі й читаю, Що на скелі наковано: Первому — Вторая Таке диво наставила. Тепер же я знаю: Це той Первий що розпинав Нашу Україну, А Вторая доконала Вдову сиротину. Кати! кати! людоїди! Наїлись обоє, Накралися; а що взяли На той світ з собою- Тяжко, тяжко мені стало, Так, мов я читаю Історія України. Стою, замираю… А тим часом — тихо, тихо Та сумно співає Щось такеє невидиме: "Із города із Глухова Полки виступали З заступами на лінію, А мене послали На столицю з козаками Наказним гетьманом! О, боже наш милосердий! О, царю поганий, Царю проклятий, лукавий, Аспиде неситий! Що ти зробив з козаками- Болота засипав Благородними костями; Поставив столицю На їх трупах катованих! І в темній темниці Мене, вольного гетьмана, Голодом замучив У кайданах. Царю! царю! І бог не розлучить Нас з тобою. Кайданами Скованій зо мною Навік-віки. Тяжко мені Витать над Невою. України далекої, Може, вже немає. Полетів би, подивився, Так бог не пускає. Може, Москва випалила І Дніпро спустила В синє море, розкопала Високі могили — Нашу славу. Боже милий, Зжалься, боже милий". Та й замовкло; дивлюся я: Біла хмара криє Сіре небо. А в тій хмарі Мов звір в гаї виє. То не хмара — біла пташка Хмарою спустилась Над царем тим мусянджовим І заголосила: "І ми сковані з тобою, Людоїде, змію! На страішному на судищі Ми бог і закриєм Од очей твоїх неситих. Ти нас з України Загнав, голих і голодних, У сніг на чужину Та й порізав; а з шкур наших Собі багряницю Пошив жилами твердими І заклав; столицю В новій рясі. Подивися: Церкви та палати! Веселися, лютий кате, Проклятий! проклятий!" Розлетілись, розсипались, Сонечко вставало. А я стояв, дивувався, Та аж страшно стало. Уже вбогі ворушились, На труд поспішали, І москалі на розпуттях Уже муштрувались. Покрай улиць поспішали Заспані дівчата, Та не з дому, а додому! Посилала мати На цілу ніч працювати, На хліб заробляти. А я стою, похилившись, Думаю, гадаю, Як то тяжко той насущний Люди заробляють. От і братія сипнула У сенат писати Та підписувать — та драти І з батька, і брата. А меж ними і землячки Де-де проглядають. По-московській так і ріжуть, Сміються та лають Батьків своїх, що змалечку Цвенькать не навчили По-німецькій,— а то тепер І кисни в чорнилах! П'явки! п'явки! може, батько Остатню корову Жидам продав, поки вивчив Московської мови. Україно! Україно! Оце твої діти, Твої квіти молодії, Чорнилом политі, Московською блекотою В німецьких теплицях Заглушені!.. Плач, Украйно! Бездітна вдовице! Піти лишень подивиться До царя в палати, Що там робиться. Приходжу: Старшина пузата Стоїть рядом; сопе, хропе, Та понадувалось, Як індики, і на двері Косо поглядало. Аж ось вони й одчинились. Неначе з берлоги Медвідь виліз, ледве-ледве Переносить ноги; Та одутий, аж посинів: Похмілля прокляте Його мучило. Як крикне На самих пузатих — Всі пузаті до одного В землю провалились! Він вилупив баньки з лоба — І все затрусилось, Що осталось; мов скажений, На менших гукає — І ті в землю; він до дрібних І ті пропадають! Він до челяді — і челядь, І челядь пропала; До москалів — москалики, Тілько застогнало, Пішли в землю; диво дивне Сталося на світі. Дивлюся я, що дальш буде, Що буде робити Мій медведик! Стоїть собі, Голову понурив Сіромаха. Де ж ділася Медвежа натура- Мов кошеня, такий чудний. Я аж зісміявся. Він і почув, та як зикне,Я перелякався, Та й прокинувсь… Отаке-то Приснилося диво. Чудне якесь!.. таке тілько Сниться юродивим Та п'яницям. Не здивуйте, Брати любі, милі, Що не своє розказав вам, А те, що приснилось.