Різдвяна зірка. Борис Пастернак. Алла Демидова

РІЗДВЯНА ЗІРКА ©Борис Пастернак Виконує Алла Демидова *** 130 років тому в річницю смерті Олександра Сергійовича Пушкіна, 29 січня (10 лютого) 1890 року в Москві в родині художника і піаністки народився великий поет Борис Пастернак. Дивовижний і явно невипадковий збіг. Його вірші, немов увібрали в себе одночасно виразну силу поетичного слова, музики і живопису, осяяли сонячним світлом важке, трагічне ХХ століття. Він прожив непросте життя. Хоча його і його близьких минув ГУЛАГ, але любов до життя, яку він так чудово назвав своєю сестрою, і віра в силу любові як головну силу буття ніколи йому не змінювали. Лише в останні роки, які ознаменувалися цькуванням радянської влади і колег-літераторів за роман «Доктор Живаго», до цього світовідчуття домішалася частка трагізму, що так очевидно проступає в одному з останніх його віршів: *** Я пропал, как зверь в загоне. Где-то воля, люди, свет, А за мною шум погони, Мне наружу хода нет. Темный лес и берег пруда, Ели сваленной бревно. Путь отрезан отовсюду. Будь что будет, все равно. Что же сделал я за пакость, Я убийца и злодей? Я весь мир заставил плакать Над красой земли моей. Плакати над красою... саме завдяки Пастернаку світ побачив красу Росії і жахнувся тому, що з нею сталося в ХХ столітті. *** Різдвяна зоря Гуділи вітри. Йшов холод зі степу. І зимно було немовляті з вертепу На схилку гори. Його зігрівало дихання вола. Приручені звірі Схилялися в мирі, Над яслами плавала тепла імла. Обтріпавши пил зі своїх кожухів І проса зернини, Вдивлявся з вершини Спросоння у темряву гурт пастухів. А там було поле в заметах могил, Цвинтарна горожа, Нагробків сторожа І небо над цвинтарем, повне світил. А поруч, іще не відомим вогнем, Сумирніш од скіпки, Що світиться з шибки, Горіла зоря на шляху в Віфлеєм. Вона плом'яніла, як збіжжя, з безмеж, З-над неба і бога, Як відблиск нічного Підпалу в стодолах, як сполох пожеж. Вона височіла — скирта вогняна Соломи і сіна, У світі єдина, Цвіла, сколихнувши простори, вона. Над нею заграва вростала у ніч І щось означала, Ясна й небувала. І три звіздарі поспішали на клич. Позаду везли на верблюдах дари. І два віслючки уповільненим ходом Трюхикали вниз, дріботіли з гори. І видивом дивним нової пори Росло віддалік все, що збудеться згодом. Всі думи століть, і пориви, й вітри На площах майбутніх, всі зали й музеї, Всі витівки мага, всі пустощі феї, Всі кулі з ялинок, всі сни дітвори. Весь трепет затеплених свіч, усі віти В мигтінні позліток, всі радощі гри... ...Все злішав зі степу розлючений вітер... ...Всі яблука світу і всі кольори. Ставок заслоняли вільшані верхи, Частину, проте, було видно зусюди Крізь гілля дерев, де чорніли птахи. Як вийшли на греблю осли і верблюди, Змогли роздивитися їх пастухи. — Ходімо й собі та вклонімося чуду,— Сказали, запнувши свої кожухи. Від човгання снігом робилося жарко. Поляною вздовж, ніби листя слюди, За хату стелилися босі сліди. І саме на них, мов на пломінь огарка, Гарчали вівчарки при світлі звізди. Морозяна ніч виглядала, мов казка, І хтось невидимий над плином ходи Щоразу вривався в пастуші ряди. Собаки брели, озиралися жаско Довкола підпаска й чекали біди. Тією ж дорогою, в тій же місцині Йшло декілька ангелів. Тихі й чудні, Були між людей безтілесні, мов тіні, Та слід залишали їх білі ступні. Було крізь юрбу протовпитися годі. Світало при вході, де кедри росли. — А хто ви такії? — спитала Марія. — Ми плем'я пастуше й небесні посли, Прийшли вам обом воздавати хвали. — Всім разом не вільно. Чекайте при вході. І в попелі сірім досвітньої мли Товклися погоничі, зайди, заброди, Сварилися вершники і пішоходи, Над жолобом, видовбаним із колоди, Верблюди ревли і хвицались осли. Світало. Вже ранок, мов порох золи, Останні зірки вимітав з небозводу. Лише трьох волхвів із усього наброду Впустила Марія, і ті увійшли. Він спав, тихо сяючи в яслах дубових, Як місячний промінь в глибинах дупла. Його зігрівали в безмовній любові Губи ослині та ніздрі вола. Стояли в пітьмі, що тремтіла, вразлива, Шепталися, ледве знайшовши слова. І раптом із сутінків, звідкись ізліва, Хтось мовчки відвів з-перед ясел волхва, І той озирнувся: з порога на діву Дивилась, мов гостя, зірниця Різдва. 1947 #СерцяГолос #ВікторіяСергієнко #БорисПастернак