В. Пак. Последняя песня Л. Филатова/ The Last L. Filatov's song/ Остання пісня Л. Філатова

Після важкої операції актор і поет Л. Філатов міг відразу померти, але протримався ще кілька років – можливо, завдяки своїй улюбленій онучці Олі, про яку на лікарняному ліжку написав вірш про любов та бажання жити. За цей "клятий рік" тисячі людей покалічено війною. Нехай в їхньому житті теж будуть ангели-охоронці, які підтримуватимуть бажання і сили жити далі. ___________ After a difficult surgery, the actor and poet L. Filatov could have died immediately, but he survived for several more years - perhaps thanks to his beloved granddaughter Olia, about whom he wrote a poem in a hospital bed. In these lines - everything you need to know about love and the desire to live. In this cursed year there are thousands pf people, crippled by the war. Let there be protection angels in their life, who will support the desire and strength to live. _______________________________ После тяжёлой операции актер и поэт Л. Филатов мог сразу умереть, но продержался еще несколько лет – возможно, благодаря своей любимой внучке Оле, о которой на больничной койке написал стихотворение о любви и желании жить. В этом "клятом году" тысячи людей искалечены войной. Пусть в их жизни тоже будут ангелы-хранители, которые будут поддерживать желание и силы жить дальше. __________________ Тот клятый год уж много длился лет, я иногда сползал с больничной койки. Сгребал свои обломки и осколки и свой реконструировал скелет. И крал себя у чутких медсестер, ноздрями чуя острый запах воли, Я убегал к двухлетней внучке Оле туда, на жизнью пахнущий простор. Мы с Олей отправлялись в детский парк, садились на любимые качели, Глушили сок, мороженое ели, глазели на гуляющих собак. Аттракционов было пруд пруди, но день сгорал, и солнце остывало, И Оля уставала, отставала и тихо ныла: " Деда погоди". Оставив день воскресный позади, я возвращался в стен больничных гости, Но и в палате слышал Олин голос: «Дай руку деда, деда, погоди…» И я годил, годил, сколь было сил, а на соседних койках не годили, Хирели, сохли, чахли, уходили, никто их погодить не попросил. Когда я чую жжение в груди, я вижу, как с другого края поля Ко мне несется маленькая Оля с истошным криком: «Деда-а-а, погоди-и…» И я гожу, я все еще гожу, и, кажется, стерплю любую муку, Пока ту крохотную руку в своей измученной руке еще держу. _------------- That cursed year lasted for many years, I sometimes crawled out of a hospital bed. Scraped up my debris and fragments and reconstructed my skeleton. And stole myself from sensitive nurses nostrils smelling the sharp smell of will, I ran away to my two-year-old granddaughter Olia to the smelling with life space. Olia and I went to the children's park, sat on our favorite swing, We jammed the juice, ate ice cream, stared at walking dogs. Attractions were a dime a dozen, but the day burned, and the sun cooled, And Olia got tired, lagged behind and whined quietly, "Wait a minute, granddad" Leaving Sunday behind I returned to the walls of the hospital guests, But even in the ward Olin's voice was heard: “Give me the hand, granddad, granddad, wait ...” And I waited, waited, as lonh as I had strength, but they, in the neighboring beds, didn't wait They got pale, withered, withered, left, no one asked them to wait. When I feel a burning pain in my chest I see how from the other side of the field Little Olia is rushing towards me with a heart-rending cry: “Granddad-ah, wait a minute…” And I'm waiting, I'm still waiting and, it seems, I will endure any pain, Until i still be holding that tiny hand in my weary hand. ------------- Той клятий рік уже багато років тривав, я іноді сповзав з лікарняного ліжка. Згрібав свої уламки та уламки та свій реконструював скелет. І крав себе у чуйних медсестер, ніздрями відчуваючи гострий запах волі, Я тікав до дворічної онуки Олі туди, що на житті пахне простір. Ми з Олею вирушали до дитячого парку, сідали на улюблені гойдалки, Глушили сік, морозиво їли, дивилися на собак, що гуляли. Атракціонів було хоч греблю гати, але день згорів, і сонце остигало, І Оля втомлювалася, відставала і тихо нила: "Діду постривай". Залишивши день недільний позаду, я повертався в стін лікарняних гості, Але й у палаті чув Олін голос: «Дай руку діду, діду, постривай…» І я стривав, стривав, скільки було сил, а на сусідніх ліжках не стривали, Хирілі, сохли, чахли, йшли, ніхто їх постривати не попросив. Коли я чую, як пече в грудях, я бачу, як з іншого краю поля До мене мчить маленька Оля з несамовитим криком: «Діду-у-у, постривай…» І я стриваю, я все ще стриваю, і, здається, стерплю будь-яку муку, Поки ту крихітну руку у своїй змученій руці ще тримаю. ________ Відео з каналу Валерий Пак https://www.youtube.com/watch?v=eZJJMOR8w0Y